Про метод CRY IT OUT: або хай прокричиться

Вони радять ось що:

Кладеш чотиримісячне або п’ятимісячне немовля окремо від себе — у його ліжечко. Закриваєш двері до кімнати і йдеш спати.

То нічого, що воно кричить так, наче його ножем ріжуть, що аж задихається від плачу.

Все нормально. То ж маніпуляції! Не ведись! Бо якщо «зламаєшся» — керуватиме тобою до самої пенсії.

І що ви думаєте? Є ті, хто справді не «ламається». Хто залишає зовсім малу дитину на самоті, в темряві, без маминих обіймів, без колискових… бо вперто чекає: ну коли ж воно нарешті “прокричиться” й засне?

Метод «прокричатися» — не вигадка. Його описано в багатьох книгах. Більше того, його підтримують і рекомендують десятки фахівців у сфері педіатрії: Річард Фербер, Мішель Коен, Марк Вайсблут, Джоді Мінделл, Роберт Бакнем та інші.

Список, насправді, може бути довжелезним.

Наприклад, Мішель Коен із Нью-Йорка вважає (і пише про це у своїх книгах, на які посилається авторка не менш відомого чтива «Французькі діти не плюються їжею»), що вже восьмитижневих малюків можна залишати самих у кімнаті — аби вони, перш ніж заснути, поплакали стільки, скільки їм потрібно…

Навіщо? — спитаєте ви.

Основна мета цього, м’яко кажучи, жорсткого методу — не просто привчити дитину спати окремо, а ще й не прокидатися вночі. І, дійсно, є батьки, які страшенно пишаються собою: витримали! Не піддалися на плач!

Минув тиждень чи два — і ось дитина вже не ридає, не вимагає нічого, а просто лежить і засинає сама.

Звучить як казка, правда ж? Немовля, яке не потребує ні мами, ні грудей, ще й спить всю ніч.

Але давайте подивимось на інший бік медалі — той, якого не хочуть бачити педіатри і який добре знайомий тим, хто працює з психікою.

Майже ідентичний метод використовують у сирітських будинках. Через брак персоналу, через неможливість дати кожній дитині необхідну дозу любові, уваги, турботи — а головне, мами (!) — малюки змушені засинати самі.

Спочатку вони кричать. Кличуть маму. Голосно і довго.

Згодом їхній крик стає тихішим, коротшим… А через тиждень-два — зникає. Бо діти більше не чекають. Вони здаються. Вони вже знають, що мама не прийде…

До речі, є дослідження, які свідчать: до методу «прокричатися» часто вдаються мами з післяпологовою депресією, ті, хто переживає труднощі з психічним здоров’ям або має порушену емоційну близькість із дитиною.

Цей метод не гарантує здорових звичок сну в довгостроковій перспективі.

Досить високий відсоток дітей, до яких його застосовували, надалі можуть мати проблеми із засинанням або тривожністю перед сном — навіть у старшому віці.

Чому діти плачуть?

Бо коли їм добре, спокійно й затишно — вони не кричать.

Отже, якщо плачуть — щось у їхньому мікросвіті пішло не так. Десь похитнулося відчуття безпеки, з’явилася тривога: «Агов… я хоч не сам тут?»

Криком вони кличуть. Просять. Подають сигнал.

Криком дитина звертається до тієї, хто була їй найріднішою з самого початку. І чим довше вона не приходить — тим глибшим стає страх. Тим гострішим — відчай.

Чому їх НАДважливо заспокоювати?

Коли дитя кричить, в його організмі різко зростає рівень гормонів, зокрема гормонів стресу — наприклад, кортизолу. Це може мати серйозні довгострокові наслідки для психіки, емоційного й фізичного розвитку.

Бо перші роки — це базове будівництво мозку.

Щоб загасити цю гормональну пожежу, мама підходить.

Обіймає.

Шепоче: «Чшшшш… Все добре. Я тут. Мама з тобою. Ти в безпеці».

Дитина ще трохи поплаче — і заспокоїться. Бо її чують. Їй відповідають.

Завдяки материній реакції вона з перших днів вчиться довіряти. Навпаки — регулярне ігнорування плачу може серйозно підірвати зв’язок між дитиною і батьками. Немовлята, чиї потреби не задовольняють, з часом втрачають відчуття довіри. І базової безпеки.

Бо плач дитини — це не просто звук.

Це її мова. Її єдиний спосіб сказати: “Я потребую тебе. Зараз. Не пізніше. Зараз!”

Це прохання про молоко. Про обійми. Про присутність.

І це прохання має бути почуте — не тоді, коли зручно мамі, чи коли скаже відомий педіатр. А тоді, коли воно звучить.

Бо за цією ж логікою можна не зважати й на прохання дорослої людини про допомогу.

Не звертати уваги на сльози жінки чи біль старенької матері… І мовчки пройти повз.

«Надресерувати» байдужість — легко.

Жити з нею — складно.

Авторка: #ТаняСолодка